понедельник, 8 ноября 2021 г.

РЕЄСТРИ КОЗАЦЬКІ – списки козаків, які перебували на держ. службі, за аналогами військ. найму в європейських країнах на зламі пізнього середньовіччя та ранньомодерної доби. Уперше з'являються як тимчасові на поч. 1560-х рр. під час війни Великого князівства Литовського з Рос. д-вою. Згодом Р.к. запроваджуються в новоствореній д-ві Речі Посполитій для фіксації козаків, які бралися урядом на службу. Ареалом формування переважно була Наддніпрянська Україна. Первісний реєстр налічував 300 козаків, проте, на відміну від попередніх наборів, усім їм, окрім грошової винагороди, надавалися спец. сусп. права та привілеї. Чисельність вписаних до реєстру не була стабільною і залежала від держ. потреб. До поч. 17 ст. в мирний час вона постійно змінювалася, але не перевищувала 1 тис. козаків, відповідно збільшувалася в ході воєнних кампаній. Із періоду польс. доби збереглися лише 2 повні козац. реєстри, ін. представлені, як правило, іменами старшини. 1581 після завершення військ. походу польс. короля Стефана Баторія оплату за службу отримали 500 козаків згідно з тогочасним реєстром. За умовами Зборівського договору "Реєстр Війська Запорозького" 1649 налічував 40 тис. осіб. Після завершення Національно-визвол. війни укр. народу серед. 17 ст. реєстри були скасовані. Замість них почали складати компути, на підставі яких визначалася належність до козац. стану, що фіксувалося в т. зв. гетьманських статтях – договорах між Гетьманщиною та Рос. д-вою. У цей же період почали складати Р.к. на Запорожжі як правову базу для означення служби царському урядові, що завірялися відповідним чином. До сьогодні повний список запорожців – 12760 осіб з 38 куренів Нової Січі – зберігся за 1756. Р.к. є вагомим джерелом вивчення чисельності, етнічного і особового складу укр. рицарства.

Українські прізвища

Про що розповідають українські прізвища.

Таланти КПІ 2011. Яблонський Андрій. Унікальність Українських Дівчат

В Україні історично й офіційно усталеним є тричленне наймування особи: прізвище, ім’я та ім’я по батькові. Кожна складова цієї назви – це не просто набір звуків, а ціла легенда про ваш рід, про ваших пращурів. Хочете переконатися? Спробуємо це довести на прикладі прізвищ.

Жива, овіяна легендами, багата на героїчні події історія України на своїх скрижалях відкарбувала надзвичайно строкату низку українських прізвищ, носії яких і були, по суті, творцями цієї історії. Ці особові назви відбивають широку, щедру натуру наших предків, що охоче давали один одному різні характеристики, прізвиська, які й лягли в основу творення сучасних прізвищ.

Якщо зазирнути в історію, то прізвища з’явилися відносно недавно, раніше людина мала лише ім’я. Так, з літописів ми знаємо про княгиню Ольгу, князів Олега, Ігоря, Святослава, дехто мав додаткове ім’я – характеристику на уславлення своїх чеснот: Володимир Великий, Ярослав Мудрий.

Прізвища як офіційна назва з’являються в українських документах XIV – XV ст., їх мали представники тодішньої суспільної верхівки. Купівля і продаж майна, передача її у спадок – ці та інші юридичні дії потребували точності в оформленні документів. Тож лише самого імені стало замало. Так з’явилися спадкові родові прізвища. Основна ж маса населення України здобула прізвища після того, як у 1632 році київський митрополит Петро Могила доручив парафіяльним священикам вести метрики народжених, одружених, померлих.

Звичайно, прізвища дуже різноманітні, але, якщо уважно дослідити, то можна помітити схожі джерела для їх творення. Найчастіше базою для створення таких одиниць слугували імена батьків, найчастіше батька, оскільки саме він був главою родини – Іваненко, Петренко, Сидоренко, Тимошенко, Борисюк. Цікаво, що суфікси -ук (-юк) вказували на старшу дитину в родині, а -енко – на меншу. Від імені матері прізвища утворювалися рідко, переважно тоді, коли жінка залишалась удовою або мала чоловіка, як то кажуть, слова доброго не вартого: Мотренко, Настенко, Химчук, Кулинич…

Існує велика група прізвищ, що вказують на місце проживання та національність його власника: Татарчук, Москаленко, Ляшко, Бойко, Волинець, Загребельний...

Знали про людину і за тією посадою, яку вона обіймала, або ж за справою, якою займалася. Так з’явилися прізвища Боярчук, Вознюк, Гетьман, Пушкар, Солдатенко. Особливо цікавими і пізнавальними є назви, пов’язані з ремеслами. Адже це дає нам корисну інформацію не лише про наших пращурів, а й про розвиток народного господарства в цілому.

От, наприклад, чим займались стельмахи? А бондарі? Ці слова сьогодні виходять з активного словникового запасу української мови, замінюючись сучасними модними назвами професій, але прізвища залишаються. Ось тлумачення найпопулярніших в Україні прізвищ: Бондар – майстер з виготовлення діжок, дерев’яних відер тощо. Гончар – ремісник, що виробляв посуд, кахлі з глини. Стельмах – майстер, що виготовляв та направляв вози, сани. Кушнір – той, хто вичиняв хутро із шкури та шив хутряні вироби. Лимар – ремісник, що виготовляв ремінну збрую. Гармаш – майстер, який виготовляв і обслуговував гармати. Бортник – той, хто займався лісовим бджільництвом. Гутник – майстер, що виробляв посуд та інші речі зі скла.

Деякі прізвища походять і від жартівливих прізвиськ людей за родом діяльності: Дубогризенком називали теслю; Мукосієнком – мельника; Тягнишкірою – шевця; Шклобоєм – скляра; Заплюйсвічкою – паламаря.

Індивідуальні ознаки людини: зріст, вага, тіло, фізичні вади та психологічні риси лягли в основу таких особових найменувань: Малишко, Довженко, Кривоніс, Щербань, Мовчун, Горбатенко, Репетило, Плаксій...

Якщо вам доводилось зустрічатися з людиною на прізвище Нагнибіда чи Перебийніс, або ж ви самі носій такого прізвища, знайте – ваші пращури були козаками. Саме такі колоритні прізвища з гумористичним відтінком кувалися в горнилі Запорозької Січі. Запорожці підхопили давню українську традицію, відому ще з фольклорних джерел: пам’ятаєте, Котигорошко, Вернигора?

Аналогій таких найменувань годі й шукати в інших мовах, їх просто немає. Це особливість, якщо хочете, ексклюзив, української системи особових назв. Ну де ви ще, мандруючи світами, почуєте : Майборода, Тягнирядно, Неїжборщ, Гризидуб, Затуливітер, Вирвикишка, Несвятипаска, Завалипіч, Гуляйдень...?! Не прізвища, а “музика епохи”!

Як бачимо, українські прізвища – це одне із джерел вивчення історії рідного краю, мови та культури. Ці найменування ще раз підтверджують істину про безмежний талант українського народу.

Якщо ви зацікавились історією вашого прізвища, відсилаємо до компетентних джерел: Ю.К.Редько “Довідник українських прізвищ” або Л.Т.Масенко “Українські імена та прізвища”.

суббота, 23 октября 2021 г.

Поняття про типи джерел

https://naurok.com.ua/prezentaciya-z-vsesvitno-istori-7-klasu-z-temi-vstup-serednovichchya-yak-period-rozvitku-lyudstva-periodizaciya-120877.html

кодекс лицарської честі

пятница, 22 января 2021 г.

22 січня - День Соборності України

острів хортиця

Острів Хортиця – найбільший острів на Дніпрі, унікальність якого – у рідкісному поєднанні на одній території різноманітних природних комплексів, пам’яток геології, культури, історії…

Основу найбільшого острова на Дніпрі (довжина 12, ширина, в середньому, 2,5 км, загальна площа – 2360 га) складають граніти і гнейси, яким близько двох мільярдів років. Природна унікальність Хортиці в тому, що тут у мініатюрі представлені зразки всіх ландшафтних зон України.

Дуже важливою та значущою є історична спадщина цього краю. Саме тут, за однією з версій, навесні 972 р. загинув Київський князь Святослав Ігоревич – одна з найяскравіших постатей давньої історії України. Вважається, що з Хортиці вирушали у козацькі походи проти поляків оспівані українським народом Северин Наливайко, Криштов Косинський, Іван Сулима. Бував тут і гетьман Петро Сагайдачний зі своїм військом. Саме на Хортиці Богдан Хмельницький отримав підтримку реєстрових козаків у часи Визвольної війни у 1648–1654 рр.

Розкопки, проведені археологами заповідника, дають підстави стверджувати, що один із прототипів Запорозької Січі, її предтеча, існувала на Хортиці біля плавневої частини. Саме тут виявлено військове поселення Х–ХІV ст., а окремі знахідки (зброя, кераміка) свідчать про те, що коріння цього унікального об’єкта сягає глибше на кілька століть. У п’яти досліджених „напівземлянках” (археологи називають їх „куренями”) мешкали оборонці не лише Хортиці, а й частини південних рубежів тогочасної української держави.

Фото: uateka.com

Сьогодні завершилося будівництво історико-культурного комплексу “Запорозька Січ”, яке розпочалося у 2004 р. на свято Покрови, у День українського козацтва.

Комплекс „Скіфський стан” нараховує одинадцять курганів – „живих”, реконструйованих та стилізованих. Кургани (найстаріший із них споруджений представниками культур доби бронзи у ІІІ тисячолітті до н.е., а наймолодший – скіфами у ІІІ ст. до н.е.) розташовувалися кількома групами на узбіччі так званого Скіфського шляху, що колись проходив уздовж Хортиці її серединною, підвищеною частиною. Сьогодні на курганах установлено стародавні скульптури, людиноподібні стели, гармати, ступи, корита, жорна, скульптури, кам’яні стовпи та хрести – знайдені у навколишніх селах і привезені на Хортицю.

У Музеї історії запорозького козацтва, відкритому на території заповідника у 1983 р., зібрано понад 30 тис. експонатів, які охоплюють історичний період від палеоліту до ХІХ ст. н. е. Експозицію доповнюють чотири діорами. Переважна більшість експонатів знайдена саме на Хортиці. Це – кам’яні знаряддя праці, кераміка, зброя, якорі, фрагменти старовинних човнів, стовбур дуба, який був зрубаний кілька тисячоліть тому і стільки ж пролежав на Дніпровському дні.

Улітку 1843 р. 29-річний Тарас Шевченко, подорожуючи Україною, побував і на Хортиці. У травні 2005 р. з допомогою краєзнавців визначено маршрут, яким ходив по Хортиці поет, та оздоблено його сімома гранітними брилами. На брилах висічені рядки із творів Великого Кобзаря, де згадується Хортиця і „Великий луг запорозький”. Таким чином виник меморіально-туристичний маршрут „Тарасова стежка”, який полюбився запорожцям та гостям Хортиці.

На замітку

Хортиця – найбільший острів на Дніпрі, розташований у районі міста Запоріжжя, нижче Дніпрогесу. Відстань від Києва до Запоріжжя – 568 км.

Три криниці любові у Суботові

Неподалік від міста Чигирин Черкаської області, на правому березі річки Тясмин, розкинулося мальовниче село Суботів - частина Історико-культурного заповідника. А в 18 столітті на цій землі розташовувався невеличкий хутір, що належав гетьману Богдану Хмельницькому. Тут знаходилося його родовий маєток.

Трохи осторонь від центру села до сьогоднішніх днів збереглися 3 колодязя,які були вириті за розпорядженням самого гетьмана пам'ять про доблесних запорізьких воїнів, загиблих в боях. Криниці в той час обслуговували козацький лазарет. Згідно з повір'ям, їх копали 3 козака на місці цілющого ключа - його водами місцевий старець зцілював поранених.

Згодом, ці криниці стали називати колодязями любові. Існує легенда: Якщо дівчина покуштує води з кожного з них, то знайде красу, доброту і розум, а головне - любов. Тому на одному з них завжди лежить черпак, прикріплений на довгій палиці - усі бажаючи можуть тут вдосталь напитися цієї «чарівної» води.

Крім того, в Суботові варто відвідати Іллінську церкву- місце, де був похований Богдан Хмельницький.

П'ЯТНИЦЬКИЙ ЦВИНТАР (СТАРОВИННЕ КОЗАЦЬКЕ КЛАДОВИЩЕ), КРЕМЕНЕЦЬ

Окрім єврейського в Кременці знаходитися ще й козацьке кладовище. Колись на кладовищі стояла шатроподібна дерев’яна церква Святої Параскеви. Церкву згодом перенесли до міста, але кладовище залишили. За припущеннями краєзнавців, на ньому ховали місцевих, тому що хрести були витесані з каменю. Інтерес викликають 4 надгробні хрести у вигляді кобзи. Існує версія, що коли козаки брали штурмом Кременецький замок, загинули кобзарі. Інша ж версія говорить нам, що загиблих при штурмі козаків було поховано на кладовищі, але коли їх ховали, місцеві жителі почали казати, не негоже проводжати в останню путь вночі, а треба дочекатися ранку і поховати їх на вершині іншої гори. Коли настав ранок, люди побачили, що козаків немає, а стоять лише кам’яні хрести-кобзи, наче сторожа міста Кременця.

У Кременці також були започатковані кобзарські сезонні зустрічі. До міста приїздили відомі кобзарі з України та української діаспори. Саме з козацького кладовища починалося дійство, яке завершувалося грою кобзарів під відкритим небом.

Гайдамацький яр

Урочище «Гайдамацький Яр» – це геологічна природна пам’ятка загальнодержавного значення, розташована між селами Буші та Гомулівка, в Ямпільському та Могилів-Подільських районах Вінницької області. З 1975 р. «Гайдамацький Яр» має статус геологічного заповідника, площа якого – 96 га. За переказами, в XVIII ст. ц місце було базою гайдамаків, під орудою уманського сотника І. Гонти. Звідси ж вони робили свої відважні набіги на польських шляхтичів і турків. Урочище, на схилах якого розкинулися дубово-грабові насадження, вироблене лівою притокою р. Мурафи – р. Бушинка, його довжина – 2 км, ширина – 100-200 м. Воно має велику кількість вивітрених та вимитих пісковиків з скелями «Баран», «Висяча», «Гриб», «Гайдамацька» (разом з печерою) та ін. Ці скелі – переважно результат післяльодовикової еолової діяльності. Всі ці скелі – по-своєму унікальні і кожна має свою історію. Так скеля «Баран» – схожа на величезного барана, що нахилив голову. Скеля «Гриб» – дійсно нагадує велетенський за розміром гриб, ніжка якого досягає 9 м, а верхня частинка має діаметр «ніжки» 1,2 м, а «шапочки» – 6 м. Скеля «Гонтів камінь», що омивається річкою, має шанобливе ставлення серед приїжджих та місцевих. За легендами, ця скеля була улюбленим місцем роздумів ватажка гайдамаків І. Гонти, тут же він і переховувався від поляків, щоб скликати потім нове повстання. Цікавою є і Гайдамацька печера, яку у 1983 р. досліджували спелеологи із Вінницького педагогічного університету. Спелеологи частково розширили вхід, щоб потрапити в середину, та розвідали лише 60 м печери. Місцеві передають, що чули від старожилів, що у глибині печери є криниця і не тільки. Втім, поки нічого такого ще не знайшли. «Гайдамацький Яр» як унікальна пам’ятка природи та історії має поєднання 4 важливих факторів: — геологічний: гарні можливості дослідження текстур пісковиків; — геоморфологічний: зсувні процеси в типовому каньйоні, різні форми вивітрювання та вимиття пісковиків, печери тощо; — історичний: на території урочища у 1883 р. професор Володимир Антонович відкрив стародавній наскельний рельєф,також на землях «Гайдамацького Яру» та у селі Буша знайдено залишки трипільської та черняхівської культури та сліди козацьких часів; крім цього можна оглянути залишки фортеці, церкви, стародавнього кладовища, занедбаного печерного монастиря; — естетичний – красиві пейзажі схилів долин та стін каньйону, бл. 150 скель-скульптур різних форм з ямпільського пісковику.

Поради для подорожуючих та туристів

Достатньо добратися до м. Буші, звідки постійно ходять екскурсії до «гайдамацького Яру». У вас буде можливість, як подивитися на багату на історію м. Бушу , так і на «казкову долину» геологічного заповідника. Подивитися на сповнені легенд 150 скель різної форми – треба неодмінно. Одноденні екскурсії ходять також із Вінниці.

понедельник, 18 января 2021 г.

День Соборності

22 січня у день проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, наша держава відзначає День соборності

Цьогоріч ми маємо 101-у річницю Акту Злуки і, власне, соборності нашої держави. Тож, далі розповідаємо, що таке соборність і як в Україні відзначають це державницьке свято.

Історія свята: як з’явилося

Поняття соборності є нематеріальним та достатньо ефемерним, але ми все ж спробуємо пояснити, що це таке, і чому є надважливим для нашої держави.

Соборність втілює у собі безапеляційну необхідність територіальної єдності та об’єднує ідеї неподільності і незалежності української землі. Соборність як державотворницька ідея та патріотичне переконання почала формуватися після об'єднання давньоруських земель навколо князівського престолу в Києві. Саме цю ідею мали за вектор українські гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Пилип Орлик. Особливо гостро питання соборності та неподільності постало у XVIII — початку XX століття, коли тогочасна Україна була поділена між Польщею, Московією, Румунією та Австро-Угорщиною.

Українські філософи та мислителі розвивали ідею територіальної єдності, що у майбутньому – аж до ХХІ сторіччя було основоположним принципом та наріжним каменем у боротьбі за національні інтереси України.

Акт злуки і соборність

Після прийняття Третього Універсалу Української Центральної Ради – головного органу управління (7 листопада 1917 року) – було проголошено Українську Народну Республіку, що об’єднувала дев’ять українських губерній. А за рік після цього – у 1918 році – в Австро-Угорській імперії перемогла революція і утворилися незалежні держави: Чехословацька Республіка, Австрійська Республіка та Угорщина. Тим часом у Львові за ініціативи членів партій Західної України було створено Українську Національну Раду, а за кілька днів – офіційно проголошено утворення Західноукраїнської Народної Республіки.

Одразу після цього УНР та ЗУНР почали обговорення, як, мовляв, можна якнайкраще втілити в Україні ідею соборності. Уряд ЗУНР (Директорія) мав на меті об’єднатися з Наддніпрянською Україною, аби мати силу для боротьби проти територіальних зазіхань Польщі на українські землі.

Однак голова УНР (Східна Галичина) Євген Петрушевич не поспішав погоджуватися на об'єднання з гетьманською Україною і прогнозував, що це загрожує УНР входженням до складу Росії.

Зрештою, 1 грудня 1918 року у місті Фастів було укладено Передвступний договір, у якому йшлося про "злуку обох українських держав (УНР та ЗУНР) в одну державну одиницю" задля створення єдиної держави. За кілька днів було схвалено закон про об'єднання ЗУНР з Наддніпрянською Українською Народною Республікою у Народну Республіку. 21 січня 1919 року у місті Хуст Всенародні збори ухвалили приєднати до Української Народної Республіки Закарпаття.

А 22 січня 1919 року о 12:00 був підписаний Акт Злуки, що і стало державним святом, на честь якого Київ прикрасили гербами та синьо-жовтими прапорами, а у церквах відправили богослужіння. Урочисте проголошення злуки пройшло на Софійській площі біля спеціально зведеної тріумфальної арки.

День Злуки у Львовіфото з відкритих джерел

Цікаво, що цю дату обрали неспроста. Саме цього дня 1918 року було прийнято Четвертий Універсал Української Центральної Ради, що проголошував абсолютну незалежність УНР. Універсал про об'єднання УНР і ЗУНР в єдину Велику Україну стверджував з'єднання в соборну Українську державу двох "уламків" територій, що залишилися після руйнування Російської і Австро-Угорської імперій.

Незважаючи на підписання доленосного документу, Україна все ж не змогла тоді стати по-справжньому незалежною. Західні регіони України: Галичина, Холмщина, Підляшшя та Західна Волинь, відповідно до Варшавського договору, були передані Польщі, а Чехословаччина приєднала до себе Карпати. Тож у Першу Світові війну Україна вступала знову роздробленою. Наступне возз'єднання українських земель стало можливим у 1939 році – вже у складі Радянського союзу та напередодні Другої Світової війни. Однак і це врешті-решт обернулося для України роз’єднанням. Але 22 січня 1939 року вперше за останні 20 років українці відзначили День Соборності на офіційному рівні – у місті Хуст.

Як День соборності святкують в Україні зараз

Незважаючи на 100-літню історію Дня Соборності, офіційно в Україні цей день став святом лише у 1999 році.

У відповідному Указі Президента України, виданому 21 січня 1999 року, йдеться про встановлення свята соборності в Україні "…враховуючи велике політичне та історичне значення об'єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…".

"Живий ланцюг" у Києві, 2017 рік.фото з відкритих джерел

Цікаво, що вже у сучасній Україні відзначання свята соборності на офіційному рівні було призупинено на кілька років. Це сталося у 2011 році, відповідно до указу тодішнього президента Віктора Януковича, а замість цього було встановлено свято під назвою "День Соборності та Свободи України". Проте у 2014 році п’ятий президент України Петро Порошенко повернув свято Дня соборності.

"Живі ланцюги"

На честь Дня Соборності українці почали проводити "живі ланцюги" між Києвом, Львовом та Івано-Франківськом, як символ незламності волі та єдності західних українців. Перший ланцюг було організовано 21 січня 1990 року. Тоді учасниками акції стали від половини до трьох мільйонів українців в Івано-Франківську, Стрию, Львові, Тернополі, Рівному, Житомирі та Києві. Також локальні "живі ланцюги" проходили у 2008 - 2011 рр. безпосередньо у Києві та Львові.

*************

Акт Злуки двох Україн свого часу був прагненням до возз'єднання, але минуло сто років і він залишився символічним святом – Днем Соборності України. України, котра у будь-який час та у будь-яких реаліях залишається волелюбною та непохитною.Україна,Українська мрія - єдність, свобода і незалежність. Основа державності, якої споконвіку намагалися позбавити цю прекрасну частину земель всі її так звані сусіди прикриваючись «високими» інтересами, час від часу набувала цілком ясні обриси. Так сталося і на початку 1918-го. У цей січневий місяць у запалі революційних змін була створена Українська Народна Республіка, відома як УНР. Більш того на тих територіях, які входили до складу колись потужної Австро-Угорської імперії, була утворена ЗУНР - Західноукраїнська Народна Республіка. Вже до кінця року, в грудні 1918-го у Фастові, з гарячим бажанням втілити українську мрію в реалії, лідерам цих двох держав вдалося підписати своєрідний поєднувальний договір. Цей договір увійшов в нашу сучасну історію як «Акт злуки» і 22-го січня 1919-го року він був публічно оприлюднений в Київській столиці на знаменитій Софійській площі. Набираюча обертів машина кривавої диктатури, яка прийшла на зміну колишніх «консерваторів» поспішила зламати і ці сміливі починання вільного українського народу. Вже буквально через кілька місяців більшовики увійшли в Київ, Закарпаття окупувала Чехословаччина, а Східну Галичину - поляки. А далі ... Акт злуки тоді так і залишився лише декларацією, але народ ніколи не втрачав надію, адже народ, який втратив надію просто зникає. Надію, приміром, втратили нащадки кривавих диктаторів, коли Великий і Могутній Радянський Союз - об’єднання, побудоване зовні на «нових канонах справедливості», а всередині на крові і безглуздих жертвах, звалилося, не залишивши після себе нічого, що могло б його реанімувати. 22-е січня 1990-го року. Мільйони українців вишикувалися в справжню живий ланцюг, що розтягся від Києва до Львова. Вони відзначали День Соборності, День своєї української єдності та свободи. 21-го січня 1999-го року відповідно до Указу Президента України № 42/99 День Соборності був закріплений на законодавчому рівні суверенної держави. Потім, 30-го грудня 2011-го року, відповідно до Указу Президента України № 1209/2011 під назвою «Про відзначення в Україні деяких пам’ятних дат і професійних свят», День Свободи, який раніше відзначався 22-го листопада був об’єднаний з Днем Соборності і свято набуло свою нову назву - «День Соборності та Свободи України». Після подій 2013-го - 2014-го року, революції Гідності і трагедії початку неоголошеної війни Росії проти України, окупації Кримського півострова і декількох обласних центрів на сході України «братнім російським народом», відповідно до Указу Президента України № 871 / 2014 від 13-го листопада 2014-го року, святу повернули колишню назву. «Відзначати щорічно 22 січня - у день проголошення в 1919 році Акта злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки - День Соборності України. Внести до Указу Президента України від 30 грудня 2011 року № 1209 "Про відзначення в Україні деяких пам’ятних дат та професійних свят” зміну, виключивши абзац другий статті 1.»- йдеться в Указі. У цей День проект DilovaMova.com приєднується до привітань на адресу всього українського народу! Єдність і свобода робить нас гідними нащадками наших батьків! Будемо з трепетом зберігати цей безцінний скарб! Хай береже нас усіх Господь і слава Йому за цю прекрасну країну - Україну!